Тамара Крюкова -Фант-Азия-

       <<Вернуться к списку материалов


Тамара Крюкова: Iнтерв'ю з автором (на украинском языке)

·         Скільки років Вам було, коли вперше вийшов друком Ваш твір? Як він називався і де був надрукований?

– У тринадцять років я захопилася декадансом і стала писати вірші про нещасливе кохання. Чи мріяла я стати письменником? Звісно, ні. Я вважала, що письменники – це якісь особливі люди. Навіть і гадки не мала, що звичайна людина, як я, може стати письменником.

Потім я виросла і вийшла заміж. Ми із сім’єю переїхали до Південного Ємена. Там і розпочався мій письменницький шлях.

Це трапилося під час громадянської війни. Наше посольство опинилося в центрі військових подій. Усі були дуже налякані. Щоб уберегти свого маленького сина від страху, я зібрала дітей і стала вигадувати їм казки. Скоро дружин і дітей працівників посольства евакуювали. Наш п’ятирічний син проявив чудеса мужності й поїхав до Москви сам. Я залишилася із чоловіком. На щастя, криваві події скоро закінчилися, але на всяк випадок дітей повертати не поспішали. Отоді я й почала писати для сина повість-казку й надсилати її в листах до Росії. А потім я довідалася, що на читання нового розділу збираються і дорослі, і малі. Так за півроку з листів вийшла книга – «Таємниця людей з подвійними обличчями», яка 1989 року вийшла в Північно-Осетинському видавництві «ИР». Я тримала в руках примірник моєї першої книги, і мені здавалося дивним, що люди подумають, начебто цю книгу написав письменник, а це всього-на-всього я.

·         Улюблена дитяча книга.

– У ранньому дитинстві мені більш за все подобалися казки Кіплінга. Вони й надихнули мене написати «Казки-Чомучки». Моя бабуся була джерелом народної мудрості. Ні від кого я не чула таких самобутніх висловів і приказок. Завдяки їй, герої моїх казок говорять такою колоритною мовою.

У шість років я відкрила для себе Смарагдове місто, і дуже мріяла потрапити до нього, як Еллі. Довідавшись, що Канзас – в Америці, а земля кругла, я вирішила прокопати підземний хід прямо до чарівної країни. Щоб пришвидшити справу, я організувала команду однодумців. Рити ми почали в затишному кутку подвір’я. На жаль, на третій день батьки знайшли яму й, не розібравшись, що це майбутній тунель до Америки, наказали припинити земельні роботи. Так із мене не вийшло землепрохідця.

А потім я захопилася романами Дюма, Майн Ріда й Жорж Санд. Ми буквально зачитувалися ними й вигадували свої історії про палаци, дуелі, таємні ходи й анонімні листи. Це була колективна творчість. Одна подруга починала, а інша підхоплювала розповідь.

У сьомому класі я прочитала роман Джека Лондона «Мартін Іден». Він так схвилював мене, що надовго став моєю настільною книгою.

·         Скільки двійок Ви отримали за час навчання у школі та за що?

– Навчання давалося мені легко. Я вчилася на відмінно й брала участь у всіх шкільних заходах. А на мої дні народження збиралася досить різношерста компанія: і відмінники, і затяті двієчники. Аби все було справедливо, я запрошувала в гості й тих, кого ніхто ніколи не запрошував.

·         В які ігри Ви любили грати у дитинстві?

– Мій дідусь був мені не лише другом, але й першим учителем. Ми часто грали в школу. Так у три роки я навчилася читати й писати, а ще перестукуватися абеткою Морзе. Втім, цю навичку я потім утратила. Так із мене не вийшло радиста.

У шість років тато навчив мене грати в шахи. Пам’ятаю свій перший тріумф. Якось я спостерігала за грою дорослих хлопчаків – аж із третього класу. Побачивши, що один із них програє, я підказала йому хід. Хлопчаки поставилися до мене скептично, і тоді я по черзі обіграла кожного з них. І досі пам’ятаю, як вони сторопіли. А потім ми з татом винайшли гру «шахові піддавки». Вона була набагато цікавішою і простішою за шахи, але навичка прораховувати ходи й придумувати комбінації, на жаль, втратилася. Так я не стала гросмейстером.

·         Ким Ви мріяли стати у дитинстві?

– Якось мене записали на балет. Я дуже любила красуватися в пачці й хизуватися пуантами. Але коли я пішла відразу до двох шкіл: до звичайної й до музичної, танці довелося лишити. Так я не стала балериною.

А ще поряд із нашим будинком був міський Будинок піонерів. Ми з подружками записалися в гурток ліплення. Там я навчилася працювати із глиною й робити справжні статуетки. Три мої роботи взяли на виставку. На другий день виставки вкрали одну статуетку, на третій – ще одну. Після цього я забрала третю і гордо пішла. Так із мене не вийшло скульптора.

·         Опишіть найкумедніший випадок із Вашого життя.

– Ми з подружками часто перевтілюватися у принців і принцес. Наряджалися в мамині старі сукні до п’ят і туфлі на каблуках, і в такому чучельному вигляді шкрябали вулицею, гадаючи, що всі перехожі у захваті від нашої краси. Одного разу я позичила в мами мереживний пеньюар. Моє вбрання викликало серед подружок фурор. Щоправда, коли мама довідалася, що я розгулюю вулицею в її білизні, вона не подивилася на те, як добре я граю роль принцеси. Так я не стала акторкою.

·         Що Ви побажаєте своїм читачам?

– Я пишу для дітей, щоб передати їм ту доброту, любов та усмішки, якими мене щедро нагородило моє дитинство. Я хочу, щоб вони полюбили цей світ так само, як люблю його я.

 

Тамара Крюкова

http://posnayko.com.ua/reader/knizhnaya-polka/tamara-kruykova.html